«ДахаБраха» випустили новий альбом. Він чудовий, але що з ним не так?

Наші улюблені «ДахаБраха» випустили новий альбом — Alambari. Ми чекали на нього чотири роки. Він крутий. Та чогось йому не вистачає.
«ДахаБраха» — один з гуртів, про які все складніше писати що-небудь з кожною новою роботою. Вони вже стали національним надбанням, феноменом, який експортує Україну в світ.
А в цьому році етно-хаос-квартет був визнаний і на державному рівні — «ДахаБраха» отримала Національну премію імені Тараса Шевченка, тим самим остаточно перетворившись на «священну корову» української музики.
Для цього гурту знадобилося майже 20 років. Але тріумф у рідній країні прийшов тільки в минулому році, коли «ДахаБраха» зібрала 10-тисячний «Палац Спорту» та влаштувала вакханалію. Що це, як не народне визнання?
І ось етно-хаос-квартет випустив новий альбом Alambari. Без зайвих слів — альбом практично ідеальний. В’язкий, музично та емоційно різноманітний, альбом, що обігрує безліч різних культурних пластів.
Але є одне маленьке «але». На новому альбомі їх уже практично неможливо відрізнити від Dakh Daughters.
Три проекти, що вийшли з-під крила Влада Троїцького, — «ДахаБраха», Dakh Daughters, «ЦеШо» при схожості музичного інструментарію все-таки концептуально відрізнялися один від одного.
Dakh Daughters осідлали естетику кабаре, змішали театр, поетів Йосипа Бродського і Чарльза Буковскі, Шекспіра і народні українські пісні в один гримучий постмодерністський коктейль. Dakh Daughters — ні про що і про все разом одночасно.
Ляльковий театр-гурт «ЦеШо» навпаки — озброївся постіронією і почав бити по нервах сучасності. Достатньо згадати кумедну пісню Hate, яку гурт хотів представити на «Євробаченні» від України.
«ДахаБраха» з усієї музичної трійці Троїцького більше за всіх була заточена під музику, а не під концепцію, навіть якщо брати до уваги їхнє «озвучування» виступів театру «Дах».
Але на новому альбомі здається, що «ДахаБраха» зливається в єдине ціле з ранніми Dakh Daughters. Таке відчуття, ніби колективи міняються ролями. Другий альбом Dakh Daughters — If зазвучав набагато «дахабрахіше», повільно і тягучо. А новий альбом «ДахиБрахи» Alambari виявився набагато «дахдотерсішим», ніж очікувалося.
Тут і суміш мов — української, англійської та німецької. Тут і 77-ий сонет Вільяма Шекспіра («Сонет»), і вірш німецького романтика Генріха Гейне «Лорелея» (Im Tanzen Lieben), і блюз у дусі великого блюзмена Віллі Діксона («Dostochka»). Можна захопитися глибиною відсилок, світоглядом і майстерністю наводити мости між різними музичними культурами світу в унікальній акустичній обгортці.
Однак «ДахаБраха» почала грати з впізнаваними і миттєво зчитуваними музичними архетипами. Тут і класична рок-н-рольна послідовність нот («Винна Я»), і таке саме класичне танго («Хіма»).
Це і становить основу етно-хаосу — жанру, яким гурт сам охрестив власну музику. З одного боку можна сказати, що «ДахаБраха» пішла по вже протореній доріжці. І їх колоритний смичково-фортепіанно-барабанний інструментарій не додає нічого нового, не дивує, а просто існує як належне. «Ось, дивіться, ми можемо і так».
Проте є інша сторона. Коли гурт вбирає в себе музику і поезію інших культур, нехай навіть і буквально — це не творчий ступор, а пошук. Пошук — це бажання рухатися в різні боки, що і підтвердив попередній альбом гурту — «Шлях». Він був увесь зітканий зі світової музики. Але на «Шляху» були розставлені інші акценти, зовнішні впливи були майстерно приховані. Простежувався унікальний «дахабрахівський» голос.

                                         ALAMBARI НАТОМІСТЬ ПОВНІСТЮ СИНТЕТИЧНИЙ АЛЬБОМ, У ЯКОМУ МАЛО «ДАХИБРАХИ» І БАГАТО ЗНАЙОМИХ МУЗИЧНИХ АРХЕТИПІВ, ЩО ВЖЕ ПРИЇЛИСЯ

Причому не тільки світових, а й локальних українських — вище було згадано про музичний конгломерат імені Влада Троїцького. Для досвідченого українського слухача це може здатися вже переробленим матеріалом, ходінням по колу.
Тим не менше, про гурт можна впевнено сказати, що він продовжує намацувати себе в навколишньому світі — а значить, не зупиняється в зоні комфорту.
І тим цікавіше побачити, куди заведе «ДахуБраху» цей нескінченний пошук культурного синтезу. На що гурт у результаті перетвориться — збірник варіацій світової музики? Чи на щось особливіше, ще автентичніше, ніж зараз?
Щось підказує, що «ДахаБраха» попри свій величезний досвід і термін існування заново навчається ходьбі й намацує світ навколо. А це означає, що і гурт, і нас чекають попереду багато цікавих відкриттів.